Андрій Семенович: Я бачу перспективу в будівництві не тільки кооперативних, а й територіальних громадських елеваторів

Андрій Семенович, директор ТОВ «Зерновий Дім»
Джерело фото: Пресслужба "Зернового Дому"

Чим відрізняються елеваторні ринки Америки та України, чи є потенціал розвитку українських потужностей зберігання та в якій площині цей розвиток шукати?

На ці питання шукали відповідь разом з людиною, яка вже понад 12 років робить на Київщині елеваторне обладнання за американськими стандартами та добре знає всі тонкощі зернового ринку США і України — з паном Андрієм Семеновичем, директором ТОВ «Зерновий Дім».

Пане Андрію, Ви співпрацюєте з американцями, часто буваєте в Америці та багато знаєте про американський елеваторний ринок. Чим відрізняються елеваторні ринки США та України?

Андрій Семенович: Давайте почнемо з технологічного аспекту. Що відрізняється технологічно на українських і, скажімо, північноамериканських елеваторах?

По-перше, жоден їхній елеватор не використовує зерноочистки, тільки насінневі компанії їх використовують.

По-друге, на 100% північноамериканських елеваторів немає тієї споруди, що ми називаємо завальна яма, яких по 2-3-4, а то й більше, на кожному елеваторі в Україні. Це дорога споруда, вона потребує постійного контролю, відведення води і таке інше.

Крім того, на всіх елеваторах України використовують норії. В США таких елеваторів лише відсотків 20, решта використовує просто шнеки. Тобто, американські елеватори максимально спрощені у технічному плані.

А як в США справи із загальним обсягами зберігання? Чи є різниця у співвідношенні врожай-обсяги з Україною?

Андрій Семенович: На сьогодні в США заявлено близько 700 млн тон зберігання. З цього обсягу 90% представлено металевими ємностями для зберігання зерна.

Загальний врожай у США — порядку 570-580 млн тонн. З них більше половини, 320-340 млн тон — це кукурудза. Це однотипне зерно, яке практично не поділяється за класами, як ми ділимо пшеницю. Виходить, американські елеваторні обсяги зберігання профіцитні мінімум на 30% за рахунок уніфікації зерна.

В Україні зараз близько 55-60 млн тонн зберігання. Це при тому, що ще у 2021 році ми вже отримували врожай у 107 млн тонн. На мою думку, в Україні ринок зберігання поки дефіцитний. З урахуванням того, що українські фермери вирощують не тільки кукурудзу, в нас немає такої продукції, щоб була основною. Нам потрібно зерно поділяти і по видах, і по класах.

Читати на тему: Українська якість з американським акцентом: Візитка компанії «Зерновий Дім»

Тож, елеваторний ринок в Україні має зростати. Інше питання — його структура: кому належать елеватори, хто ними оперує в Україні, і хто на Заході?

І хто?

Андрій Семенович: З тих 700 млн тон зберігання в США більше 50% належать фермерам. Це середні ферми, менше 200 га, і вони зберігають у власних металевих ємностях більше 50% всього американського зерна.

Щодо України, то в нас також близько 50 тис. фермерів, які оброблюють до 400 га землі у своєму господарстві. І я думаю, що ця категорія аграріїв у нас ще не зовсім забезпечена власним зберіганням.

Отже, в Америці 50% — це фермерські елеватори, ще десь 22-23% — кооперативні елеватори, де зберігають зерно аграрні кооперативи, і десь 18% американських елеваторів належить корпораціям, торговим чи переробним, на кшталт Cargill, ADM та іншi.

Ще десь 10% американських елеваторів — це просто комерційні зерносховища, вибудовані як бізнес, щоб заробляти гроші. Але тут є дуже велика відмінність від українського елеваторного бізнесу, — комерційні елеватори в США не спекулюють зерном. Вони не купують дешевше, щоб потім продати дорожче, таких операцій там немає.

Ці елеватори заробляють на послугах: зберіганні, сушінні. Є таке поняття — базис, що залежить від попиту. Це як індикатор попиту-пропозиції. На цьому комерційні елеватори заробляють гроші. Як тільки такий елеватор купив зерно в фермера, він зобов'язаний зробити протилежну угоду на біржі — якщо купив, то одразу продав. Це робиться аби уникнути дефолтів елеваторів та в інтересах фермерів. І це така велика різниця.

В Україні в основному елеваторами володіють великі компанії, українські латифундисти. Це їхні корпоративні зерносховища, які, в основному, забезпечують власні потреби. Великі компанії, в яких більше 5 тис. га землі, також практично всі будують власні елеватори. А ось невеличкі українські фермери практично не мають сучасних потужностей для зберігання зерна.

Чому така різна картина виходить?

Андрій Семенович: На мою думку, проблема тут в першу чергу у фінансуванні. Якби фермери мали доступ до недорогого фінансування, вони будувалися би. Кожен фермер, в якого є 1-2 тис. га землі, розуміє, що власний елеватор дасть йому більшу незалежність в ринку, більші фінансові можливості та страхування від погодних ризиків.

Коли маєш власні елеваторні потужності та зерносушарку, ти повністю контролюєш процеси збирання врожаю, а це вінець всього, що робить фермер. Уникаєш черг на елеваторах, стаєш дуже гнучким у плануванні процесів, краще керуєш якістю зерна. Не потрібно зарано продавати зерно, можеш почекати кращих цін. Не секрет, що в листопаді на ту ж кукурудзу ціна невисока, висока буде через півроку, але в тебе немає можливості зберігання. Не можеш накопичити велику партію і зробити продаж ще більш вигідною.

Я думаю, що 100% українських фермерів хотіли б побудувати власні потужності зберігання, адже довгостроково це дуже хороша фінансова перспектива, але без фінансової підтримки вони не можуть це зробити.

Пане Андрію, кооперативні елеватори в Америці — це великий сектор ринку, а в Україні це кілька підприємств. Як Ви вважаєте, чому так?

Андрій Семенович: Думаю, що головна відмінність між американськими та українськими зерновими кооперативами — це відсутність в американців колгоспного та МТС-ного досвіду. Тому їхнє кооперативне управління роботою підприємства залишається саме кооперативним, без преференцій.

Аграрії платять за послугу, а ціна на неї залежить від кількості та якості завезеного зерна. Це в США така дуже органічна структура, кооперативний елеватор. І чим він більший, тим дешевше обійдеться обробка тони зерна. Фермери це чудово розуміють, тому і створюють кооперативи.

В Україні кооперативний елеватор, на мою думку, більш штучне утворення. Часто вони будувалися не за кошти самих фермерів, а за гранти. Я думаю, що класична модель кооперативного елеватора може бути реалізована і в нас. Українські фермери можуть між собою домовитися і експлуатувати цей елеватор, скажімо так, без колгоспних перегибів, на чесних і нормальних засадах.

Як на мене, я бачу ще одну перспективу — в будівництві не тільки кооперативних, а і територіальних громадських елеваторів. Це коли тергромада будує свої об'єкти для обслуговування фермерів підлеглих територій. Адже маленькі фермери не дуже цікаві в якості партнерів великим агрохолдингам. І якщо цими фермерами буде опікуватися громада, побудує для них елеватор та найме команду професіоналів для управління зерносховищем, то ця ідея має гарно спрацювати. На такі проекти зараз реально отримати грантове співфінансування.

Яким буде подальший розвиток елеваторного ринку в Україні, які фактори на нього найбільше повпливають, на Вашу думку?

Андрій Семенович: На сьогодні, на жаль, найбільший фактор, який впливає, це війна. Але давайте візьмемо сценарій, коли вона вже закінчиться. Дивіться, в Україні вже було більше 100 млн тонн урожаю. І якби не війна, ця цифра би зростала і зростала, і, мабуть, до 2030 року ми могли б мати загальних 130 млн тонн урожаю.

Тоді вийшло б, що нам треба було експортувати більше 80 млн тонн зерна. І я скажу, що тут вже виклик не для елеваторного бізнесу, а для інфраструктури. Елеватори можна будувати швидко будь де. Але ніхто не опікувався іншим — залізниця, дороги, мости, вони не витримують такого навантаження. На жаль, ми ще й втратили доступ до портів Азовського моря. Я сподіваюся на повернення Маріуполя та Бердянська, але і в такому разі інфраструктуру там треба ще буде відбудувати.

А урожай буде рости. Україна є і буде великою аграрною державою, вже на сьогодні ми забезпечуємо 4-5% світового виробництва зерна та 10-15% світового експорту.

Тому виклик буде, на мою думку, у тому, що інфраструктура може не витримати перенаправлення всіх зернових потоків на порти Одеси, Миколаєва. Тобто, повинна бути альтернатива.

Західні кордони?

Андрій Семенович: Так, на мій погляд, такою альтернативою може стати подальше розвинення мережі сухих портів біля західних кордонів. Я не розглядаю це як стовідсотковий експорт до ЄС, тому що насправді ніхто нас так швидко не чекає там з нашим зерном. Але як розвиток ринку та альтернативу — так.

Вже сьогодні є компанії, які вибудовували хороші логістичні маршрути експорту українського зерна з Гданську, Роттердаму, Констанци. Тож ми маємо продовжувати розвивати сухі порти у західних регіонах.

Крім того, я вважаю, що більше зерна буде залишатися всередині України для подальшої переробки. Це буде переробка на біоетанол, біогаз, це будуть корми для тваринництва. Тваринництво в нас буде розвиватися, тому вже більшу кількість урожаю зерна ми будемо залишати всередині України, а для цього потрібні екстра обсяги для зберігання зерна. І, мабуть, найбільше буде попит на це в західних і північних регіонах України.

Це моє таке бачення. Ринки для переробленої сільськогосподарської продукції — м’ясної, кондитерської, молочної, — будуть залишатися частково в Європі. І експорт буде йти через Європу.

Тому думаю, що потрібно розвивати елеваторні потужності переробних підприємств, з сухими портами, які будуть працювати не тільки з зерном, а, мабуть, і з другими вантажами. Розвивати сухі порти, які будуть формувати поїзди, і контейнерні поїзди, що поїдуть до Роттердаму, чи в Гамбург, чи ще кудись. Воно буде працювати, але це сценарій більше для західних кордонів.

Тож найбільший потенціал розвитку елеваторних потужностей саме на європейських кордонах?

Андрій Семенович: Можливо, я помиляюсь, але бізнес в Україні не буде інтегрований у будівництво інфраструктури — маю на увазі саме будівництво нових залізниць чи автошляхів до портів Одеси чи Миколаєва, які сьогодні не можуть працювати на повну потужність з багатьох причин. І ми надалі будемо обмежені інфраструктурними можливостями, як самих портів, так і логістики до них.

До речі, знаєте, мені завжди було цікаво: зерновий ринок в Україні — це багато-багатомільярдний бізнес. Ми все вивозимо через Босфор, все своє зерно. І ми фактично залежні, не дай Бог, від якогось природного катаклізму. Хоча Україна не острів, і в нас є куди рости, куди везти і продавати своє зерно.

Тільки це треба робити, скажімо так, більш організовано. Існує ж і ринок в Європі, він навіть преміальний, але європейський ринок має свої вимоги.

Європа закупає багато зерна в Бразилії, в Аргентині. Україна могла б конкурувати з цими виробниками, але це має бути виважене рішення. Тут нам треба було б не воювати з Європою через використанняі пестицидів та сертифікацію. Нам треба домовлятися і інтегруватися з Європою. І ті компанії, які виконують європейські умови, знайдуть своїх покупців в Європі на цьому преміальному ринку. Європейський ринок — це про довгострокову та стабільну перспективу.

Елеваторний бізнес в Україні перебуває на перетині викликів і можливостей. Інвестиції у модернізацію, та розвиток логістичної інфраструктури стануть визначальними факторами його розвитку.

Пане Андрію, дякуємо за цікаву розмову!

Майя Муха, Олена Гайдук, Elevatorist.com