Сергій Щербань: Кукурудза підняла елеваторну галузь, кукурудза її зараз і губить

Останні роки елеваторний ринок України зазнавав постійних трансформацій та змушений був реагував на зовнішні виклики. Але тоді було мирне життя, і все можна було вирішити. Зараз знову докорінні зміни, з однією лише поправкою — ні в кого ні в чому немає впевненості.

Отож, що по факту маємо на сьогодні в елеваторній галузі, як все буде розвиватися у найближчому майбутньому Elevatorist.com поговорив з заступником генерального директора ТОВ «Сол АГРО» Сергієм Щербанем.

Пане Сергію, дивлячись на сьогоднішню ситуацію в зерновому ринку, виникає відчуття, що з’являється розрив між аграріями, зокрема фермерами, та елеваторами. Яка ваша думка?

Сергій Щербань: Не скрізь та не завжди, але таке є. Давайте порівняємо, що було до і зараз. До війни, якщо фермер заробляв з гектара $500 – 1000 у чистому вигляді, йому цього вистачало. Малі та деякі середні фермери не «заморочувалися» на довге плече продажу своєї продукції, продавали її «на воротах», тобто зі складу, з елеватора. Покупець та продавець обмінювалися рахунками, та й годі.

Була гарна ціна, зрозумілий високий заробіток. Плюс фермер не дбав, де зберігати та сушити зерно. Він відвозив усе на елеватор. У нього на руках була складська квитанція, і будь-якої миті, коли піднімалася ціна, йому дзвонили умовно із «Кернела» і за півгодини робили перепис всього об'єму. Будувати власне зерносховище — це великі кошти, та зайвий клопіт.

Все було розкладено по поличках з реалізацією, фермер більше вникав в агрономію, думав про врожай і про те, як його швидше зібрати. Розвиток свого зберігання був, але це не масштабний.

Що зараз? Пішов дуже великий розрив ціни, яку пропонують на місці, і ціни, яка ближча до точки експорту, тобто в портах Одеси, Придунав'я, або біля кордонів ЄС.

Якщо самостійно везти зерно до порту, навіть з урахуванням логістики, то буде премія. Минулого року вона була набагато більша, зараз лише трохи більша. Відповідно товаровиробник змушений відмовитися від звичних йому методів продажу на елеваторах і займатися довшим плечем, лише для того, щоб спробувати заробити хоч якихось $10-15 з тонни, яка й так уже, якщо не збиткова, то на межі збитковості, якщо говорити про процес від вирощування до реалізації.

Елеватори раніше служили проміжною ланкою між товаровиробником та великими гравцями — трейдерами, які вже до війни часто говорили, що на самій угоді трейдерства вони не заробляють, а заробляють на фрахті судна. Що дешевше взяли фрахт, то більше заробіток.

Плюс раніше багато хто грав у форварди. Восени укладали домовленість на постачання певного обсягу зерна нового врожаю, оговорювали період. Аграрій отримував одразу 60-70-80% авансу, і зимував із грошима у кишені. При цьому точка надання цього обсягу зерна була зазвичай поруч — на елеваторі, тому що трейдери купували на елеваторі.

Я можу сказати навіть на прикладі елеватора, який раніше очолював. Поряд з нашим елеватором було зерносховище-конкурент, з яким працювало 10-12 трейдерів, а у нас їх було 17. Через це нам відсотків на 10-15 ввезли більше зерна. Бо там, де більше трейдерів, можна продати зерно за вигіднішу ціну.

Тобто елеватори були проміжними ланками, де трейдерам було зручно купувати зерно. Нині ситуація змінилася?

Сергій Щербань: А зараз усі розбіглися по своїм куткам. Великі трейдери віддають перевагу CPT, тобто бажають, щоб товаровиробник привіз свій товар у порт і продав його на місці відвантаження. Трейдер не хоче йти в складну і дорогу логістику, в простій вагонів, які стояли як до війни, так і зараз, в простій автотранспорту — який обходиться у 1000 грн на день.

Товаровиробнику у свою чергу теж вигідніше везти своє зерно до порту, бо крім премії він ще на зворотному шляху може захопити ЗЗР, які сьогодні імпортуються.

Тобто зараз товаровиробник виживає сам по собі, і він будь-якими шляхами: складними, довгими прагне хоч на пару доларів зробити угоду дорожчою. Тому він змушений вплутуватися в ці довгі логістичні ланцюжки постачання продукції.

За кордон малі аграрії також експортують?

Сергій Щербань: Ні, за кордон самостійно вони мало експортують, переважно це роблять великі агрохолдинги, або об'єднуються кілька аграріїв. А ось до місця перевалки невеликі фермери сміливо возять.

А які напрями експорту у пріоритеті зараз? Через Дунай чи через порти Великої Одеси?

Сергій Щербань: В основному це Придунав'я, але з останніми подіями там потік скоротився. Хоча думаю, що на Дунаї все й надалі розвиватиметься, бо туди інвестуються великі кошти.

Хоча експорт через Дунай складніший і трудомісткіший порівняно з тим, як було раніше. До війни тут був взагалі дитячий садок. На елеватор загнав вагон, він прийшов у порт, і через легку перевалку, вважай все вже на судні.

Зараз збуферуй, потім через буферацію поклади на машину, потім у кращому разі ти покладеш зерно на корабель, а як ні, то на баржі везеш до Констанци, а там ще перевалюєш на судно. Дуже багато додалося проміжних ланок.

Чому це так сталося?

Сергій Щербань: Бо всі прагнуть завантажити якнайбільше судно, чим більше судно, тим дешевший фрахт. До того ж в Придунав'ї немає великого накопичення, тобто ти змушений тримати або склад на колесах, але це дорого, 1000 грн на день, навіть більше, або ти маєш десь орендувати склад, а це $6-10 на тонну плюс до собівартості. Величезні гроші.

Тож усі одразу везуть на судно?

Сергій Щербань: Так, якщо вже везуть, то одразу залізно під якесь судно. Потрібно планувати. А воно не завжди виходить, наприклад, 20 числа має бути судно, а воно 25-го стає. П'ять днів вилітає. То погода не така, то хтось запізнився, хто вантажився на причалі перед цим, чи ще щось.

Тобто сьогоднішній логістичний ланцюжок не під наші обсяги вирощування зерна. Це експорт на колінах називається.

Чи відбулися зміни у надходженні культур на елеватор?

Сергій Щербань: Так, цього року посіяли менше кукурудзи. Усі кинулися сіяти соняшник. Хоча ціни на нього впали. Нині з місця його купують за $200. Якщо згадати 2020-ий рік, це було $1000-1200. Відчутна різниця.

Кукурудзи, по-перше, менше, а по-друге, аграрії все порахували і вирішили відмовитися від сушіння. Залишають її у полях. Ціни немає, тому вони не хочуть, умовно, кожну третю тонну віддавати за сушіння та зберігання.

Ось елеватори й «присіли». Що давало зерносховищам поштовх розвитку у 2000-х роках? Кукурудза. Тепер кукурудза губить і губитиме елеваторну галузь.

До чого все це призведе?

Сергій Щербань: Я вважаю, що це тимчасове явище, бо це серйозний перекіс. Ринок повинен повернутися на локальні рівні, тобто все має відбуватися, як і до війни регіонально, на місцях, де у кожного свої умови, можливості, тощо. Товаровиробник не витягне таких довгих плечей ведення бізнесу. До того ж є ризики. Наприклад, 10 машин відправив, одна зламалася, пішли гроші на ремонт. Наймати автотранспорт зараз украй не вигідно, потрібно закуповувати свій. Знов-таки витрати.

Я думаю, елеватори мають бути такими логістичними хабами, як і були. Вони надавали зв'язок між товаровиробником та реальними трейдерами. Не трейдерами-одноденками — хапнув і втік — а системними реальними компаніями.

Не забуваєте, що товаровиробник не дуже може й почистити зерно нормально, я вже мовчу за сушіння. Це добре, що цього року ми зіткнулися з низькою якістю пшениці, але при цьому ми не зіткнулися з жодними захворюваннями. Їх не було також по кукурудзі та соняшнику.

А якби захворювання були, то без елеваторів не обійтись. По-перше, потрібно правильно визначити якість, сформувати експортну партію, адже з елеватора виходить одразу експортне якість зерна. А так у порт везуть «кота в мішку». Уклалися на третій клас, а привезли таке… І одна річ, із сусіднього поля привезли, а інша справа за 700 км…

Що із цією пшеницею робити?

Сергій Щербань: Її експортують як фураж до тих країн, де зерно купують на корм худобі. Ми зараз спостерігаємо за великою водою, там переважно китайські судна.

Так було й раніше. Може, хтось із Львівської області возив до ЄС, але з Лівого берега та центру України я не чув, щоб були цікаві європейські контракти. Тому що у нас апріорі не висока якість пшениці, а у Європі дуже високі вимоги і до свого, і до чужого зерна.

У найближчій перспективі, як розвиватиметься ринок переробки та елеваторів?

Сергій Щербань: Що стосується переробки, там всі у передпроектуванні та проектуванні, вивченні технологій, тому що в Україні немає ні фахівців, ні технологій, ні технологів, ні обладнання, яке б вироблялося в країні. Це така сама ситуація, як свого часу була з переробкою соняшнику.

І найголовніше, всі ділять переробку на черговість, причому на 3, 4, 5 черг. Тобто, якщо заходять, то з мінімального обсягу переробки. Починають і дивитимуться, як воно буде далі. Але проєктують максимальні потужності.

Є ще один нюанс. Я думаю, що на якомусь етапі у світі буде різкий сплеск цін на зернову групу, то про переробку можна буде трохи забути. Навіщо інвестувати, коли можна швидко продати та отримати швидко гроші?

Щодо елеваторів, я не бачу, що зараз буде бум. Нині завдання елеваторного ринку, як на мене, вижити.

По суті, це вже не самостійна галузь, а обслуговуюча ланка?

Сергій Щербань: Так, цей ринок зараз глибоко залежить від того, хто на його підприємствах обслуговується. Якщо на початку 2000-х економіка елеваторів рахувалася у розділі трейдингу, тобто якщо компанія, яка володіє елеватором займається трейдингом, не важливо, є земельний банк, чи ні, але вони трейдерують, купують дешево, притримують і продають дорожче, тоді, елеватор вважався прибутковим. Потім, коли був пік кукурудзи, елеватори почали бути самостійним бізнесом, за рахунок перевалки та послуг. Зараз елеватор, швидше за все, повернувся до трейдингу.

Тепер елеватор — супутній бізнес. Або при вирощуванні, щоб притримати зерно до ціни, або при трейдингу, щоб купити дешево, продати дорожче. Тобто не як самостійні.

Хоча ми не говоримо за весь ринок, це усереднені показники температури по палаті, бо, припустимо, на Чернігівщині, напевно, вони себе нормально почувають. Бо як не крути, там має бути вал кукурудзи.

А якщо ми говоримо за середню, центральну та південну частини України, де весь час жили на перевалці та сушінні, та за рахунок обсягів, то… Які зараз обсяги, коли люди не знають, як пайовикам заплатити, не те що за послуги зберігання та сушіння?

Плюс люди ще й не впевнені у майбутньому...

Сергій Щербань: Так, люди не розуміють, як усе розвиватиметься далі. Є прильоти, є питання із цінами. Якщо до війни була пшениця $220, то зараз $150. Це при тому, що енерговитрати збільшились, ціна на добрива, солярка — все подорожчало. Собівартість сільгосппродукції подорожчала.

Я думаю, що після війни, товаровиробник, якщо у нього в структурі є земля, агрономічна складова, розпочне інвестувати перш за все в землю. Він її відновлюватиме мінімум сезон, а то й два. Тому що аграрії зараз переважно користуються «бомжкомплектом» по ЗЗР і добривам. Тобто вибирають те, що у ґрунті накопичували десятки років по макро- та мікроелементам. І лише після відновлення родючості ґрунту, вони займуться зберіганням, а потім може бути переробка.

Отже щонайменше 3 сезони після закінчення війни товаровиробник йтиме до свого зберігання. До того ж зараз аграрії «розкуштували» рукави для зберігання, вони їх влаштовують.

Але, у будь-якому разі після закінчення війни ринок буде вкрай живим. Бо як не крути, але нашим основним імпортерам возити зерно з України вигідніше за логістичною складовою. Чи то з Бразилії кукурудзу тягнути, чи тут її взяти. Тому є надія на те, що все буде розвиватись.

Дякую, Сергію, за цікаву розмову.

Інна Воробйова, Elevatorist.com