Як Європа оцифровує аграрний ринок: три моделі, які варто вивчити Україні

Вчора, 09:00

Європейський аграрний ринок уже працює в цифровій екосистемі, де дані про землю, виробництво, продукцію та її рух поступово стають частиною єдиного інформаційного контуру. При цьому ЄС не створює одну централізовану базу аграрної інформації: державні, європейські та приватні системи з'єднуються між собою за спільними правилами обміну даними.

Німеччина, Польща та Франція демонструють три різні підходи до побудови такого середовища — від децентралізованої моделі до сильної державної інтеграції та відкритої екосистеми даних. Україна, адаптуючи аграрний сектор до європейських вимог, поступово формує власну цифрову інфраструктуру. І питання вже не лише в тому, як оцифрувати зерно, а в тому, хто збиратиме ці дані, хто матиме до них доступ і хто визначатиме правила їхнього руху від поля до європейського ринку.

Цифрова архітектура європейського аграрного ринку

Цифровий простір агросектору ЄС — це не один великий державний реєстр, а система пов'язаних між собою рівнів. Початковий пакет даних формує первинна ланка — фермери та бізнес. Потім дані йдуть до національних систем, звідти — у європейські бази, і вже потім все переходить на рівень Єврокомісії.

Перший рівень: фермер і приватні дані

На аграрному ринку країн ЄС величезний масив інформації виникає ще до того, як держава її побачить. Дані про поле, культуру, врожайність, техніку, агрономічні операції, добрива, засоби захисту, карти полів тощо можуть накопичуватися у приватних системах.

Треба зазначити, що на цьому етапі збору даних в Євросоюзі дотримуються концепції data sovereignty — суверенітету над даними. ЄС прямо закладає її в модель Common European Agricultural Data Space: ідея полягає не в тому, щоб забрати дані у фермерів і бізнесу, а в тому, щоб забезпечити їхній безпечний обмін при збереженні контролю за власниками даних.

Другий рівень: держава — IACS і цифрова карта сільського господарства

На цьому рівні в гру вступає IACS — Integrated Administration and Control System, такий собі аналог нашого ДАР. IACS використовується країнами ЄС для управління та контролю площинних і тваринницьких інтервенцій CAP. Усередині системи є, зокрема, LPIS — Land Parcel Identification System, геопросторові заявки та інші взаємопов'язані бази. Система використовує також супутникові, картографічні та інші дані.

Отже, кожна європейська держава давно бачить аграрне виробництво не лише через декларацію фермера, а й через цифрову карту земель.

Якщо провести аналогію з Україною, то дані IACS/LPIS в нас відображає зв’язки ДАР і GIS. Але це не тотожні системи. Україна не копіює IACS один до одного, а адаптує окремі принципи під власну систему та євроінтеграційні вимоги.

Третій рівень: коли в цифровий контур входить сам товар

Аде дані про землю — це ще не дані про конкретну партію зерна. Офіційний контроль і рух агропродовольчої продукції забезпечує IMSOC. Він об'єднує чотири компоненти, серед яких TRACES, iRASFF, ADIS та EUROPHYT, і встановлює правила обміну інформацією між ними та національними системами.

Наприклад, TRACES — платформа Єврокомісії для електронної сертифікації та офіційного контролю визначених категорій тварин, продукції, харчів, кормів і рослин при імпорті, внутрішньому переміщенні та експорті. Через неї взаємодіють бізнес та компетентні органи.

Причому TRACES не просто зберігає документи: система дозволяє компетентним органам обмінюватися інформацією та відстежувати рух відповідних вантажів.

Саме на цьому етапі ЄС з'єднує різні інформаційні контури, не перетворюючи їх на одну базу.

Вертикальна система контролю цифрових даних аграрного сектору ЄС виглядає таким чином:

Єврокомісія

встановлює правила;
управляє окремими наднаціональними системами;
визначає технічні вимоги до обміну;
забезпечує роботу TRACES/IMSOC.

Для IMSOC законодавство прямо передбачає технічні специфікації, структури повідомлень, словники даних, протоколи обміну та взаємодію з національними системами.

Держави-члени

мають власні національні системи;
відповідають за значну частину первинних даних;
здійснюють контроль;
забезпечують взаємодію із загальноєвропейською інфраструктурою.

Бізнес

володіє власними комерційними та виробничими даними;
передає необхідну інформацію державним системам;
дедалі більше інтегрується з іншими цифровими платформами.

Фермер

залишається первинним джерелом величезної кількості даних.

Тож у ЄС контроль над аграрними даними розподілений. Але правила, за якими ці дані повинні бути сумісними та передаватися між рівнями, значною мірою формуються на рівні ЄС.

Це — загальна картина спільного європейського каркасу, але національна реалізація помітно відрізняється. Тож розглянемо існуючі кейси на прикладі трьох країн: Німеччини, Польщі та Франції.

Німеччина — децентралізована модель

Німецька модель, мабуть, найбільш гармонійно утримує рівновагу між загальноєвропейськими правилами, регіональними особливостями та великою кількістю приватних систем.

Німеччина федеративна країна, тому значна частина практичної реалізації аграрної політики лежить на землях. Загальнонаціональний рівень задає рамки, але конкретні адміністративні та цифрові процеси значною мірою організовані регіонально.

При цьому країна має той самий європейський фундамент IACS/LPIS для управління та контролю виплат CAP. А поверх нього існує дуже розвинений приватний шар: системи управління господарством, GPS та precision farming, електронні польові журнали, системи машинного обліку тощо.

Дослідження німецьких рослинницьких господарств за 2024–2025 роки виявило вже досить широке використання електронних польових журналів і систем підтримки рішень, хоча між відомістю технологій та їхнім фактичним використанням залишається значний розрив.

Децентралізація та конкуренція цифрових рішень в Німеччині

Фермер не прив'язаний до однієї універсальної державної платформи. Поруч із державною інфраструктурою може існувати багато комерційних рішень. Але в одночас та сама децентралізація породжує проблему сумісності систем.

Німецькі дослідження прямо називають серед бар'єрів цифровізації високу вартість, питання захисту даних та несумісність різних технологій. І німецький досвід показує: коли приватних цифрових систем багато, головною проблемою стає вже не створення чергової програми, а здатність цих програм обмінюватися даними.

Польща — централізована державна цифрова машина

В аграрному ринку Польщі існує дуже сильний державний оператор — ARiMR (Agencja Restrukturyzacji i Modernizacji Rolnictwa). Саме через нього проходить значна частина цифрової взаємодії держави з фермерами щодо CAP.

Ключовим елементом системи є IACSplus, інтегрована система управління та контролю. Польське державне джерело прямо описує її як систему, яка обслуговує близько 44 площинних інтервенцій у рамках CAP 2023–2027, приймає електронні заявки, перевіряє їх автоматично та звіряє дані з базами ARiMR, включно з LPIS.

Тож умовному польському фермерові не потрібно розуміти всю архітектуру. Він заходить у відповідний цифровий сервіс, подає інформацію, а система сама робить значну частину перевірок.

Приблизно за такою ж схемою український ДАР теж поступово рухається від реєстру до цифрової точки взаємодії держави з виробником.

Але є принципова різниця.

Польський IACSplus створювався передусім навколо управління CAP та контролю державної підтримки. А український ДАР зараз отримує додаткові функції, пов'язані з простежуваністю, геолокацією земель та виконанням вимог експортних ринків.

Тобто український контур потенційно може стати ширшим за класичну функцію IACS.

Франція — державна база, відкриті дані та екосистема сервісів

Французькій моделі цифрового аграрного ринку притаманний дуже сильний державний цифровий контур, але водночас Франція активно розвиває доступ до аграрних даних і приватну екосистему сервісів.

Ключовий елемент системи даних — RPG (Registre parcellaire graphique), графічний реєстр сільськогосподарських ділянок. Це географічна база, яка використовується для адміністрування CAP. Дані оновлюються щороку на основі декларацій фермерів. За її формування та поширення відповідають ASP, IGN та Міністерство сільського господарства.

Франція не просто зберігає дані всередині державної системи, частина їх публікується. Причому існують різні рівні доступу: від анонімізованих геоданих до більш детальної інформації для організацій, які мають відповідні повноваження.

Ще кілька років тому держава підтримувала API-AGRO — платформу для обміну аграрними даними, яка мала дозволити різним учасникам поєднувати інформацію та створювати нові цифрові сервіси.

Сама концепція була побудована не на вилученні даних у їхніх постачальників: постачальники залишаються власниками своїх даних і визначають умови їх використання. Це дуже близько до тієї концепції data sovereignty, про яку ми говорили в першому розділі матріалу.

Французьке Міністерство сільського господарства ще у своїй дорожній карті цифровізації прямо визначило управління даними одним із центральних питань.

Причому держава відверто визнає ризик того, що фермери можуть стати залежними від цифрових інструментів, розробники яких матимуть власну логіку та бізнес-інтереси. Серед пріоритетів названо інфраструктуру для безпечного та відстежуваного обміну даними і механізми контролю того, кому фермер дозволяє передавати інформацію. Тобто французи вже розглядають цифровий суверенітет як елемент аграрної політики.

Порівняємо три країни:

Висновки

Якщо резюмувати, то польська модель найближча до того, що ми зараз бачимо в Україні на рівні державної інфраструктури: сильний центральний цифровий контур, земельні дані, електронна взаємодія виробника з державою, автоматизовані перевірки.

Німецька модель показує іншу сторону: коли приватних систем багато, держава не повинна намагатися замінити їх однією власною платформою. Вона має забезпечити сумісність.

А французька модель демонструє найцінніший урок: держава повинна заздалегідь відповісти на питання хто контролює дані, хто має право їх використовувати і як не допустити цифрової залежності фермера від однієї платформи.

Щодо української моделі, то зараз вона формується десь на перетині цих трьох підходів. Україна зараз вирішує не лише технічне завдання «оцифрувати зерно». Вона фактично складає архітектурний проєкт майбутнього аграрного ринку — хто збиратиме дані, хто зможе їх бачити, хто зможе ними обмінюватися і хто встановлюватиме правила цього обміну.

Майя Муха, Elevatorist.com

Служба новин