АгроЕкспедиції 
Біржа елеваторів 
Як все починалося: перші залізобетонні силоси для зберігання зерна
Джерело фото: https://ttsfluvial.ro/
Чи знаєте ви, що появою залізобетонних силосів частково завдячують садівнику? Або те, що один з перших елеваторів такого типу досі перевантажує зерно, і навіть українське? Як розвивалася галузь зі зберігання зерна в кінці 19 та на початку 20 століття, що перше будували в Європі та Америці, читайте в матеріалі.
Епоха до залізобетону
Зерносховища і портові елеватори, які зводили в 19 столітті, могли бути достатньо великими, і будувалися з дерева або цегли на бетонних фундаментах. Дерев'яні будівлі часто горіли. Але були доволі успішні проєкти, наприклад, у Будапешті в 1883 році побудували великий елеватор на березі Дунаю. Навряд чи ви б зараз сказали, що це елеватор: стіни з цегли, аркові вікна на кілька поверхів, — будівля висотою 50 метрів більше схожа на театр.
Цей елеватор швидко став важливим логістичним пунктом Європи. За годину три підйомники могли вивантажити з корабля на елеватор 65 тонн зерна, але лише в мішках. Зерно, яке перевозили в баржах насипом, спочатку пакували в мішки, а потім підіймали на висоту 22 метри спеціальними підіймачами, що працювали на парі. Всередині елеватора були обладнані 290 квадратних ємностей різного розміру, виготовлених з нержавіючої сталі, які загалом могли вмістити 30 тис. т зерна.
З силосів зерно вивантажували за допомогою труб і конвеєрних стрічок у вагони або баржі. Під будівлю елеватора провели 4 залізничні гілки. Це давало змогу одночасно завантажувати 20 вагонів. Механічне обладнання, яке використовували на елеваторі, було дуже сучасним як на 19 століття, тому патенти на цю технологію придбали також США, Бельгія, Німеччина, Франція та росія.
Історія цього елеватора доволі сумна: під час Другої світової війни його пошкодило авіаударом, а згодом окупаційна радянська влада вирішила не зберігати історичну пам'ятку. Елеватор зносили цілих 13 років. Компанія, що займалася демонтажем, безперервно продавала залізні матеріали, балки, пластини, колони, клепані та відливні опори, які могли використовувати на інших будівельних майданчиках.
Як бачите, великі на той час елеватори успішно будували і раніше, але поштовхом до змін у цілій галузі став незадоволений садівник.
Перші силоси з залізобетону
Французький садівник Жозеф Моньє був дуже незадоволений матеріалами, з яких виготовляли горщики для рослин. Глина крихка, деревина не підходить, бетон також недостатньо міцний. Проте Моньє експериментував з армуванням бетону залізною сіткою. Він був не єдиним інженером з такою ідеєю, але саме Моньє після вдалих експериментів запатентував свій перший винахід із залізобетону — горшки для садівництва. Це сталося у 1867 році. В наступні роки він отримав патенти на залізобетонні фасади, мости і балки. Технологія помандрувала світом.
Через десять років в місті Браїла, що знаходиться на Дунаї в Румунії, почали будувати зерносховище-термінал з використанням залізобетонних плит. Місткість силосів сягала 25 тис. т одночасного зберігання зерна. Зведення тривало два роки, а головним інженером був румун Ангел Саліньї.
В проєкті брали участь будівельні компанії з Німеччини, Франції та Нідерландів. Елеватор зводили на замовлення держави, і в нинішніх грошах він обійшовся замовнику приблизно у 50 млн євро.
Зерносховище завершили в 1888 році. Будівлю довжиною та шириною 120 на 30 метрів та висотою 18 метрів поставили на бетонному фундаменті товщиною півтора метра. Для фундаменту також використали 6306 дерев'яних паль.
Всередині побудували 4 секції. Дві для завантаження та розвантаження, в третій очищали зерно від домішок. А ось центральна секція складалася з силосів у вигляді сот-шестигранників. Всього було 336 силосів місткістю 50 або 100 тонн кожна. Силоси монтували з залізобетонних плит. Комірки силосу виготовлені з двох типів збірних залізобетонних елементів із зварюванням арматури під час складання.
Попри те, що матеріал ще не був достатньо вивчений, але не підвів зерновиків. За даними 1935 року, за 12 місяців на елеваторі перевантажили понад 600 тис. т зерна. Інші джерела зазначають, що у міжвоєнний період із Браїли щорічно експортувалося від 300 до 450 тис. т зерна, а сам елеватор був одним із великих орієнтирів європейської торгівлі. Після приходу комуністів до влади в Румунії торгівля припинилася, але елеватор використовували для зберігання зерна, проте він поступово занепадав. Зараз він входить в перелік історичних пам'яток міста, але стан зерносховища абсолютно незадовільний.
Елеватор в порту Галац, де перевалюють і українське зерно
Практично в той же час на Дунаї в місті Галац починають будувати маже ідентичний портовий елеватор за проєктом того ж інженера Ангела Саліньї. Проєкт завершили в 1891 році.
З зовнішнього боку будівля також цегляна, всередині розміщені 366 силосів у вигляді шестикутників із залізобетону місткістю по 50, 60, 90 і 100 тонн. Загалом зерносховище одночасно може зберегти 25 тис. т зерна, як і силоси в Браїлі в їхні кращі часи. Але різниця між цими елеваторами полягає в тому, що «близнюк» в Галаці досі працює, і навіть перевантажує українське зерно.
У 2006 році термінал викупила компанія TTS Porturi Fluviale SRL. Він має статус історичної пам'ятки, але це не завадило використовувати термінал, якому понад 130 років, коли росія заблокувала українські морпорти. Влітку 2022-го Румунія відремонтувала гілку ширококолійної залізниці до дунайського річкового порту Галац з молдавського річкового порту Джурджулешти. У 2023 році на модернізацію порту планували виділити 20 млн євро.
Ще один портовий елеватор, спроєктований Ангелом Саліньї, досі працює в порту Констанца. Джерела вказують, що інженер враховував свій досвід будівництва в Браїлі та Галаці, тому, скоріш за все, в трьох елеваторних корпусах в Констанці також будували силоси у вигляді сот. Перші два корпуси збудували під його безпосереднім керівництвом і були введені в експлуатацію 27 вересня 1909 року.
Відповідно до концепції інженера, кожен склад мав містити 250 залізобетонних силосів із загальною місткістю близько 30 тис. т зернових. Силоси мають висоту 23 метри, а сама будівля — 44 метри. Фасади елеватора побудовані в неокласичному стилі з цегли. Елеватори модернізували, і вони досі працюють.
Американська сторінка в історії залізобетонних силосів
В кінці 19 століття американський бізнесмен Френк Піві володів зерносховищами в Північній Америці, але дерев'яними, які часто горіли. Тому Френк Піві разом з інженером Чарльзом Хегліном запланував побудувати силоси з нового вогнетривкого матеріалу — монолітного залізобетону.
Експеримент був публічним, а скептики назвали його «дурістю Піві». Інженери скептично поставилися до будівництва, очікуючи, що силос вибухне після заповнення зерном чи трісне після вивантаження.
Силос збудували у 1899 році на окремій ділянці. Будівництво вели так: зробили секцію круглої опалубки, скріплену сталевими обручами. В неї заливали бетон, а після застигання каркас збирали на рівні вище для виготовлення наступної секції. Таким чином звели силос висотою 21 м. Внутрішній діаметр — 6,1 м, а стіни звужувалися від 30 см у основі до 20 см у верхній частині.
В тому ж році силос успішно завантажили зерном та залишили його на зиму. В цей же час Френк Піві відправив посланців в Європу, щоб подивитися, які елеватори з використанням залізобетону будують там. Американський інженер Чарльз Хеглін у 1900 році особисто фотографував елеватор в Браїлі та писав у листі, що це дуже гарна і добре побудована будівля, але його силос в Америці все одно кращий :).
Наступного року на вивантаження експериментального силосу прийшли подивитися сотні глядачів. Вони очікували вибуху, але все пройшло добре. Про успішну подію писали в New York Times. Силос більше не використовували для зберігання зерна, він є історичною пам'яткою і досі знаходиться в гарному стані.
Відразу ж після успішного експерименту Чарльз Хеглін почав будувати елеваторний комплекс на річковому причалі у м. Дулут. За задумом, зерно мали зберігати і в силосах, і в міжсилосному просторі. Попри те, що це був інженерний прорив, елеватор пережив кілька обвалів.
В грудні 1900 року один з силосів зруйнувався. За наступні 10 років з елеватором стався ще один обвал силоса, але потім він успішно пережив пожежу на сусідньому дерев'яному зерносховищі. Ще одне руйнування відбулося у 1909 році — під тиском зерна обвалився внутрішній силос. Інженери вдосконалювали технологію, і надалі катастрофи з силосами відбувалися виключно тому, що певний час на початку 20 століття люди нехтували правилами техніки безпеки.
До 1919 року по всій Північній Америці побудували багато залізобетонних елеваторів. Про ключові події цього і наступних років, які змінили підхід до безпеки в галузі, ви можете прочитати в цьому матеріалі.
Ось так еволюціонувало будівництво елеваторів п'ять поколінь тому в Європі та Америці. Незадоволені садівники і вперті інженери іноді направляють розвиток якоїсь галузі не гірше, ніж потреба перевантажувати великі обсяги збіжжя.
А що ж на території України? Що будували, і коли? Нам теж це цікаво, тому очікуйте наступну серію історичних хронік на цьому ж місці.
Підготувала Олена Гайдук, Elevatorist.com
